Якою має бути економіка України

При цьому нам навіяли переконання: якщо результати «економічних реформ» погані, то це від недостатньої рішучості їх здійснення, так що треба терпіти і продовжувати, терпіти і продовжувати, незважаючи ні на що. Так ми і робимо вже 25 років. Терпимо і продовжуємо. І які ж результати цих конкретних заходів, які в Україні називають «економічними реформами»?

Гасло перше — «малий і середній бізнес».

У 1991 році основою нашої економіки були 8500 великих підприємств, які створювали Україні економічний потенціал, порівняльний з німецьким, французьким та англійським. Малих і середніх підприємств ми майже не мали. Сьогодні Україна має близько 1 мільйона малих підприємств (від 0,8 до 1,1 млн.), тобто приблизно 1 підприємство на 50 мешканців. Це трохи менше, ніж у США, де 1 мале підприємство приходиться на 30 мешканців, але достатньо близько. Так що ця вимога, в цілому, виконана. І які ж результати її виконання?

Сьогодні ВВП України в 20 (в двадцять!) разів менше, ніж ВВП Німеччини. 1 мільйон малих підприємств України створюють 20% її ВВП, а 1 тисяча недобитих великих підприємств — 80%. При цьому 1 мільйон українських малих підприємців отримують 1 від загальної суми українських прибутків, а 151 власник великих корпорацій — 3 всіх українських прибутків.

Справа в тому, що створена в Україні соціально-економічна модель дійсно орієнтована на «розвиток малого і середнього бізнесу», але не передбачає ніяких гарантій економічних свобод. Як наслідок, частина наших малих підприємств є елементом корупційних схем, створеним довкола поки працюючих великих корпорацій. Інші — є «бідними родичами», відданими на поталу рекету держави, і виживають тільки за рахунок самоексплуатації малих підприємців. Тому замість «розвитку малого і середнього бізнесу» українцям слід встановити систему гарантування невід’ємних економічних свобод.

Гасло друге —прискорена приватизація!

Продуктивність праці (головний показник ефективності економіки) в УРСР була найвищою в СРСР і складала 20 тисяч доларів на працюючого в рік. Це було втричі менше, ніж в розвинутих країнах (60 тис.) і майже вчетверо менше, ніж в США (73 тис.). Приватизація мала допомогти подолати це відставання. До початку війни відсоток державних підприємств скоротився зі 100% до 12% (в США — 20%, у Франції — 40%), але продуктивність праці впала більш ніж втричі — до 6 тисяч доларів на працюючого в рік. В цих умовах тодішній прем"єр Яценюк заявив, що головною метою його уряду буде «сама амбітна програма приватизації за всю історію України».

Залишимо поза увагою питання «Що ще приватизовувати?», задамося питанням «Навіщо приватизовувати»? В розвинутих країнах приватизація — це засіб знайти інвестора, який вкладе свої кошти і збудує нові потужності для придбаного підприємства. І це підприємство з оновленими потужностями розширить своє виробництво, збільшить кількість робочих місць, зарплату трудівників і податки державі. Заради цього підприємства часто приватизовувалися взагалі задурно. В Україні основна приватизація йшла по схемі: взяв завод — звільнив людей -верстати продав на металобрухт — взяв новий завод — звільнив людей… Як наслідок, з 8500 великих підприємств в Україні залишилося менше 1000, а з 23 мільйонів постійно зайнятих залишилося менше 8 мільйонів, з яких більшість працює в невиробничій сфері.

Створена в Україні соціально-економічна модель дійсно орієнтована на «прискорену приватизацію», але не передбачає розвитку промисловості, нарощування виробничих потужностей та зайнятості. Тому замість «прискореної приватизації» українцям слід встановити систему зростання виробництва та зайнятості.

Гасло третє — «дешева робоча сила».

В неявному вигляді мається на увазі, що це стане однією з конкурентних переваг української економіки. За 25 років частка зарплат і пенсій у ВВП скоротилася з 58,8% у 1991 році до 25,4% при уряді Яценюка. Не краща ситуація і при уряді Гройсмана. Для порівняння, частка зарплат у ВВП Німеччини складає 65%, в США — 73, 8%.

Найпершим наслідком політики здешевлення робочої сили стало скорочення частки кваліфікованої робочої сили з 52% до 10%. Тепер в Україні нема кому працювати на складних високопродуктивних верстатах. Машинобудування, яке було основою нашої економіки майже зникло. І щоб відновити найбільше багатство будь-якої країни — висококваліфіковану робочу силу треба витратити не тільки великі кошти на відновлення системи масової доступної (бажано безкоштовної) освіти. Значно більшою проблемою, ніж гроші, є проблема часу. Тепер роки завзятої праці треба витратити на здобуття того, що ми мали, а тим часом розвинуті країни нарощуватимуть відрив. Тому замість політики «дешевої робочої сили» треба проводити політику

«висококваліфікованої робочої сили».

Втім, так можна нескінченно «виправляти помилки». Насправді нам потрібно чітко уявляти яку саме соціально-економічну модель ми збираємося збудувати в Україні? І тут виявляється, що наша економіка давно перестала бути нашою внутрішньою справою. Україна — частина глобальної економічної системи, зміни нашої економіки зачіпають інтереси набагато сильніших гравців. Тому готуватися слід не просто до «економічних реформ», не просто до «зміни соціально-економічної моделі». Щоб змінити українську економіку слід змінити наше місце у світовому розподілі праці і глобальному обміні.

Вже п’ятсот років на Землі немає «незалежних економік». Всі національні економіки включені в систему глобального обміну. Навіть такі «закриті консервні бляшанки», як економіка КНДР, легко керовані ззовні. І приклад СРСР, «велика і закрита» економіка якого розвалилася після того, як світову ціну на нафту опустили нижче 26 доларів за барель, має навчити ізоляціоністів.

Тому перед тим, як відповідати на питання «якою має бути економіка України?» (на основі «малого і середнього бізнесу» чи на основі великих корпорацій, з дешевою робочою силою чи з дорогою, та інше), спочатку маємо відповісти на питання: яке місце в глобальному обміні має зайняти економіка України?

Десять тисяч років тому, після неолітичної революції народжується перший тип виробляючої економіки — аграрна економіка.

Її головним критерієм ефективності був

обсяг виробництва

, перш за все обсяг виробленого зерна (пшениці, рису, маїсу) чи розмір стада (коней, баранів, овець). Бо кожний мішок недоотриманого зерна — це життя людини, яка не доживе до весни. Адже навіть на найкращих землях голод був головним супутником аграрної економіки. Мойсей, розгадавши сон фараона про дев’ять худих корів, які їли дев’ять ситих корів, передбачив дев’ять років голоду. Навіть в Україні з її чорноземами у рідкісно-безвоєнному ХІХ сторіччі кожні чотири роки був голод, а кожні одинадцять років — голодомор із масово померлими.

Що необхідно для створення аграрної економіки? Земля і люди. Люди готові багато працювати майже задурно і земля здатна виробляти їжу. А такої землі не так і багато. В США в якості орної землі використовуються лише 20% території, в Китаї — 14%, в Росії — менше 8%. Вже давно всі придатні до обробки землі заселені. А населення людства постійно зростає, і країни з аграрною економікою прагнуть все більше землі. Тому аграрна економіка прирікає країну на довічну війну.

Після «зеленої революції» 70-х років ХХ сторіччя (різкого зростання врожайності) навіть такі бідні землею країни, як Японія здатні повністю забезпечити себе їжею. Але лише після запровадження індустріальних технологій. Сьогодні чисто аграрна економіка є основною лише в деяких країнах Африки. Саме в цих країнах населення досі страждає від голоду і застосовує геноцид до сусідніх племен.

П’ять тисяч років тому людство відкриває міжрегіональний обмін і з ним народжується другий тип економіки — торгівельний капіталізм.

Її головним критерієм ефективності був

розмір прибутку

(приріст капіталу), тобто той зиск, який приносили ризиковані операції. Хто ж отримує максимальний прибуток в результаті обміну?

В процесі обміну беруть участь три сторони: виробник, перевізник і споживач. Хто з них отримує максимальний прибуток? Це залежить від правил за якими здійснюється обмін. Спочатку основний прибуток отримував «перевізник» — країна-транзитер. За три тисячі років до Різдва Христового виникає найбільший канал обміну між Сходом і Заходом — Великий шовковий шлях. Схід був «виробником», Захід — «споживачем», але основний прибуток від обміну між ними отримували «транзитні країни» від Еламу до Османської імперії. І цей стан речей тривав до 1493 року, коли португальці відкрили морський шлях до Індії.

Що необхідно для створення економіки торгівельного капіталізму? Контроль над шляхами обміну. Поки обмін здійснювався суходолом потрібен був контроль над караванними шляхами. Найбільших успіхів в цьому добився мусульманський Халіфат, чий контроль у ХІІІ сторіччі сягав від Делійського султанату до Іспанії.

Але, починаючи з ХУІ сторіччя глобальний обмін змінюється. Відтоді глобальний обмін іде не суходолом, а морем. Сьогодні 67% міжнародної торгівлі — морська. Правила глобального обміну тепер встановлюють країни-споживачі — Іспанія, Португалія, Голландія, Англія, Франція. Вони не тільки освоюють океанські лінії доставки шовку і прянощів, роблячи непотрібними країни-транзитери. Вони перетворюють країни-виробники на свої колонії і встановлюють нові правила глобального обміну: «ми вам Слово Боже, а ви нам свої багатства».

Віднині найкращий спосіб контролювати торгівлю — це контролювати Океан. Але це може робити лише одна країна — світовий гегемон. І ось уже п’ятсот років світові лідери сходяться у світових війнах за це право. Світовим гегемоном були і це право колись мали Іспанія, потім Голландія, потім Англія, а тепер — США.

Двісті п’ятдесят років тому відбувається промислова революція і народжується індустрія Першого Покоління — гомеостатична в просторі і часі, тобто із незмінними місцем розташування виробництва та незмінною продукцією. Так з’являється третій тип економіки — промисловий капіталізм.

В епоху промислового (дикого, малого) капіталізму головним критерієм ефективності була норма прибутку

(приріст капіталу відносно вкладеного капіталу, рентабельність). Як сказав Маркс: «при трьох відсотках рентабельності ринок оживає, при десяти починає розвиватися, при тридцяти — розвивається бурхливо, за сто відсотків капіталіст піде на злочин і нема такого злочину на який капіталіст не пішов би заради трьохсот відсотків прибутку». Але зростання промислових капіталів обмежувало два фактори: ринки збуту та робітничий (профспілковий) рух.

Машина може працювати 24 години на добу, але робітник на це не здатен. 18-годинний робочий день з якого почалася епоха промислового капіталізму і 10-годинний, яким вона закінчилася, були варварською експлуатацією трудівників за що ця економіка отримала назву «дикого капіталізму». Але рівень експлуатації під тиском профспілок постійно знижувався, відтак норма прибутку (головний критерій ефективності економіки тієї епохи) падала.

Другою проблемою економіки промислового капіталізму була неможливість зростання збуту існуючої системи глобального обміну. Метрополії які стали індустріальним серцем цивілізації перетворилися із світового споживача на світового виробника. А колонії із світового виробника перетворилися на «джерела сировини та ринки збуту». Та через своє невпинне збідніння від нееквівалентного обміну, нав’язаного метрополіями, колонії могли купувати все менше товарів.

Розвиток колоній управлявся з метрополій і, попри казочки про «цивілізаторську місію», гальмувався метрополіями аж до повної зупинки розвитку колоній. Цю технологію зовнішнього управління назвали «колоніалізм».

Але і в метрополіях розвиток промислового капіталізму йшов непросто. Якщо народ прагнув економічного розвитку, то мав подолати бар’єр Свободи

(самостійно управляти власним розвитком) та

бар’єр Продуктивності

(збудувати індустріальну економіку замість аграрно-добувної).

Бар’єр свободи долали за допомогою революцій (англійської, американської, французської, тощо). На відміну від бунтів, які породжувалися Минулим (минулими несправедливостями та образами) і головною рушійною силою яких була Ненависть, революції породжувалися Майбутнім, заради якого робилися і головною рушійною силою малиВіру

в конкретний

Проект Майбутнього.

Тому революція, крім енергії мас, потребувала

архітекторів майбутнього

, таких, як Томас Мор, Руссо чи «батьки-засновники» США.

Щоб подолати бар’єр Продуктивності необхідно зробити Першу Індустріалізацію

(запровадити індустрією Першого Покоління — «дикий капіталізм»). Перша індустріалізація мала в своїй основі одну-єдину технологію збільшення продуктивності — запровадження все нових і нових машин. Відтак, Перша індустріалізація вимагала спрямувати і так обмежені національні ресурси на те, на що вони раніше ніколи не витрачалися — на купівлю верстатів. І хоча новий тип держави, народжений після «революцій Свободи» проголошував економічний прогрес своїм найпершим завданням, але в аграрній країні вільних ресурсів на індустріалізацію просто не було.

Тому оплачувалася Перша Індустріалізація досі лише трьома шляхами: за рахунок пограбування колоній (Англія і Франція), за рахунок війни (Німеччина у 1871 взяла з Франції 6 мільярдів марок репарацій) та за рахунок надексплуатації власного населення (геноцид індіанців і нееквівалентний обмін між містом і селом в США та геноцид українців і знову ж таки нееквівалентний обмін між містом і селом в СРСР).

Країни, які подолали бар’єр Свободи та зробили Першу Індустріалізацію ставали світовими геополітичними лідерами у ХІХ та на початку ХХ сторіччя. Саме вони в цей період ставали світовими лідерами і воювали між собою за «джерела сировини та ринки збуту».

В першій половині ХХ сторіччя народжується індустрія Другого Покоління, основою якої стали промислові корпорації. Індустрія Другого Покоління — гомеостатична в просторі, але негомеостатична в часі. Тобто, її місце розташування незмінне, але асортимент продукції постійно змінюється (постійно з’являються нові види продукції, а старі удосконалюються).

З промисловими корпораціями породжується нова економічна епоха — економіка споживання.

Головним критерієм ефективності економіки споживання стало

зростання продуктивності праці

(ефективності використання ресурсів, вираженої через рівень виробництва одного трудівника за рік). На відміну від індустрії Першого Покоління, яка знала лише одну технологію підвищення продуктивності (запровадження та удосконалення машин), в індустрії Другого покоління застосовуються вже чотири: 1) запровадження і удосконалення машин; 2) удосконалення системи організації масового виробництва; 3) підвищення якості робочої сили; 4) перехід від економічного феодалізму до економічної демократії (соціалізація, оптимізація мотивації через спільне здійснення економічної влади усіма факторами виробництва — Землею, Капіталом, Трудом і Менеджментом).

Який саме чинник індустрії Другого Покоління породив економіку споживання? Як не дивно, але не самі корпорації. І навіть не система масового виробництва, як вважає більшість. Запровадження системи масового виробництва промислових корпорацій нанесло такий удар по і так незбалансованій системі збуту в колоніях, що це призвело до двох безглуздих боєнь за ринки збуту, які назвали Першою та Другою світовими війнами. Безглуздих — тому що всіх колоній світу вже не вистачало для забезпечення збуту хоча б однієї країни з індустрією Другого Покоління.

Але людство знайшло відповідь на проблему збуту. Завдяки теорії англійця Кейнса та практичному її втіленні в «Новому курсі» Рузвельта була створена система внутрішнього споживання, система гарантованого збуту на внутрішньому ринку країни. Кому ж збували корпорації свою продукцію? Своїм трудівникам.

Кейнс вивів формулу «балансу споживання», з якої випливало: якщо 60−80% створеного суспільного доходу віддавати на зарплати трудівників, то у них буде якраз та сума коштів, яка необхідна для купівлі усієї створеної продукції. Чому саме трудівникам? Тому що капіталісти основну частку своїх доходів витрачають на купівлю не товарів, а верстатів. Так що, підтримуючи «баланс споживання», виплачуючи трудівникам справедливі зарплати і пенсії, можна отримати перший тип індустрії гарантованого збуту — економіку споживання.

США — стали першою країною в світі, яка зробила Другу індустріалізацію та запровадила економіку споживання. Її економіка стала стрімко зростати і в 1946 році США виробляли 52% світового ВВП, тобто більше, ніж усі інші індустріально-розвинуті країни світу разом узяті. Дивлячись на цей приклад, інші світові лідери починають запроваджувати систему масового споживання і у себе. Так народжуєтьсяспівтовариство країн з індустрією Другого Покоління та внутрішнім споживанням її продукції — «країни золотого мільярду».

Після створення індустрії Другого покоління, яка збувала продукцію не в колоніях, а на внутрішньому ринку знову змінюються правила глобального обміну і сам глобальний обмін. Світ розділився на «золотий мільярд» та «бананові республіки». «Бананові республіки» отримали формальну незалежність, але так і залишилися керованими ззовні. В світовому розподілі праці вони і надалі залишалися «джерелом сировини», але перестали бути основним ринком збуту. Бо країни «золотого мільярду» стали не тільки основним світовим виробником, але і основним світовим споживачем. У 2000 році при світовому ВВП у 23 трильйони доларів, 29 країн «золотого мільярду» спожили товарів на 18 трильйонів, а 180 «бананових республік» лише на 5 трильйонів.

Тому у ХХ сторіччі для прориву вже недостатньо було подолати бар’єри Свободи та Продуктивності (самостійно управляти своїм розвитком та зробити індустріалізацію). Щоб стати країною «золотого мільярду» крім суверенітету народу та індустріалізації треба було забезпечити збут своєї індустрії на внутрішньому ринку. А це можливо тільки подолавши бар’єр Справедливості

(побудувавши welfare state — державу загального добробуту, фундаментом якої є високі зарплати і пенсії). Цей прорив вдалося зробити більш ніж двадцяти країнам світу, які ніколи не були метрополіями колоніальних імперій.

Наприкінці ХХ сторіччя народжується Індустрія Третього Покоління, негомеостатична ані в часі, ані в просторі (тобто ані асортимент продукції, ані місце розташування виробничих потужностей не є незмінними). Незмінним тепер є лише розташування центрального офісу корпорації, а виробничі підрозділи тепер розміщувалися в слаборозвинутих країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Причому, ці виробничі підрозділи за найменшої вигоди для центрального офісу легко переміщаються до інших «бананових республік».

З індустрією Третього Покоління народжується економіка послуг

. В епоху економіки послуг (корпоративного капіталізму під владою менеджерів-маніпуляторів) головним критерієм ефективності стала

ефективність маніпулятивних технологій

(зростання доданої вартості без зростання продуктивності виробництва).

Сьогодні світ поділений на три частини: «золотий мільярд», «бананові республіки» та «індустріалізовані бананові республіки». Країни «золотого мільярду», попри вивіз за кордон деяких виробництв, як і раніше залишаються головним світовим виробником та споживачем, який сам управляє своїм розвитком. «Бананові республіки» як і раніше залишаються керованим ззовні постачальником сировини без Свободи та без Справедливості.

Але поряд з ними з’явився новий тип держав — «індустріалізовані бананові республіки» — країни яким зробили кастровану індустріалізацію. Їм обмежено запровадили першу технологію збільшення продуктивності (поставили з-за кордону найсучасніші верстати, крім верстатобудівних) та другу технологію (запровадили стандартизовані структури управління масовим виробництвом). Але руйнують усі спроби запровадити третю технологію підвищення продуктивності (створити високоякісну, тобто дорогу робочу силу) та четверту технологію підвищення продуктивності (душать паростки «економічної демократії» та жорстко підтримують систему економічного феодалізму).

Як наслідок, «індустріалізовані бананові республіки» стали світовим виробником найсучаснішої продукції (від автомобілів до мікропроцесорів), але не здатні виробляти потрібні для цього верстати. По-друге, «індустріалізовані бананові республіки» мають безправних та бідних трудівників, не здатних купити товари, які вони самі же і створили.

Низька купівельна спроможність населення «індустріалізованих бананових республік» є наслідком зовнішнього управління, яке вимагає «дешевої робочої сили» та «забезпеченням стабільності» (тобто гальмування соціального розвитку цих країн). Як наслідок, за сорок років від народження «індустріалізованих бананових республік» жодна (!) з цих країн, що випускають телевізори і комп’ютери так і не стала країною «золотого мільярду». Парадокс, але сто років тому «банановій республіці» із сировинною економікою прорватися до «золотого мільярду» було легше, ніж сьогоднішній «індустріалізованій банановій республіці», яка випускає мікропроцесори!

Так яку ж економіку Україна має обрати і які завдання для цього вирішити? Вибір економік невеликий: аграрна, торгівельна, «дикий капіталізм», «бананова республіка», «індустріалізована бананова республіка», «економіка споживання».

Традиційну аграрну економіку

в Україні створити неможливо. Україна має достатньо землі і працелюбний народ, але народ цей волелюбний. Навіть після розпаювання землі він відмовився від малопродуктивної праці, без техніки і добрив. Змусити його «багато працювати заради воздаяння після смерті» не вдасться нікому.

Торгівельна економіка

в Україні буде успішною тільки після того, як вона сама буде встановлювати правила глобального або хоча б регіонального обміну. Сьогодні правила регіонального обміну в Україна встановлює Німеччина в рамках «Зони вільної торгівлі з Європейським Союзом». І правила ці такі, що після приєднання до цієї зони «вільної торгівлі» для українських товарів були введені такі квоти, які, скажемо, на сталь були вичерпані за перші 3 місяці 2016 року. Як наслідок, експорт з України в ЄС за рік впав на 32%. Так що для успішності торгівельної економіки в Україні, або, як кажуть, «використання її транзитного потенціалу», необхідно або перемогти Німеччину в боротьбі за лідерство в ЄС, або створити свою зону регіонального обміну під контролем України. Наприклад, відновити балто-чорноморську економічну зону («шлях з варяг в греки»), витіснивши в цій зоні німецький та російський вплив.

«Дикий капіталізм»

, або успішну економіку «малого і середнього бізнесу» збудувати в Україні ще менш реалістично, ніж аграрну чи торгівельну економіку. Адже для цього Україні необхідно мати підконтрольні собі «джерела сировини та ринки збуту» в інших країнах. Тобто, збудувати свою колоніальну імперію. Для цього Україні треба перемогти США, які і стали нинішнім світовим гегемоном, руйнуючи колоніальні імперії Англії, Франції та інших метрополій і встановили такі правила глобального обміну, які руйнували систему колоніалізму (читай «Атлантичну хартію» від серпня 1941 року). Без цього можна насмерть експлуатувати свій народ, але при існуючих правилах глобального обміну, основний дохід від цього отримає інша країна.

Сировинну економіку

«бананової республіки» з мінімальною переробкою Україна має сьогодні. Додаткових зусиль для її надбання застосовувати не треба. Україна має прямо протилежну проблему — як позбавитися такої економіки.

«Обмежено-індустріалізована» економіка

«індустріалізованих бананових республік» сьогодні подається як вершина мрій для України. Усі найбільш розрекламовані рецепти, такі як «іноземні інвестиції», «низькі податки», «дешева робоча сила», «технічний уряд», «шокова терапія» та багато інших, мають своєю метою створити в Україні економіку «індустріалізованої бананової республіки» без Свободи, без Справедливості та з кастрованою індустрією. В якій застосовується півтори технології підвищення продуктивності — нові машини (але без верстатобудівних) та конвейєрне виробництво. Але з малокваліфікованою робочою силою та без інструментів економічної демократії. І головне — це має бути економіка з управлінням із закордонних центрів керування індустрією Третього покоління. Усі заходи, які передбачають руйнування вже зреалізовані (в Україні знищені верстатобудування, система підготовки якісної робочої сили, система внутрішнього споживання і, головне, система внутрішнього управління розвитком). А от іноземні інвестиції навіть в максимумі (в часи президентства Ющенка) склали 8 мільярдів доларів на рік при вивозі капіталу з України 70 мільярдів доларів на рік.

Економіка внутрішнього споживання

, характерна для країн «золотого мільярду» передбачає побудову Індустрії мінімум Другого (а можливо і Третього чи, навіть Четвертого) покоління. Її основу складають великі промислові корпорації, система масового виробництва та масового споживання. Для її побудови треба подолати Бар’єр Свободи (зробити демократичну революцію, встановивши систему, в якій розвитком України управляли б не з-за кордону, не черговий деспот, не група олігархів, а сам народ України), Бар’єр Ефективності (зробити Другу індустріалізацію) та Бар’єр Справедливості (збудувати «державу загального добробуту», основою якої є справедливі зарплати і пенсії). На сьогодні Україна майже подолала Бар’єр Свободи (українці відторгають будь-які спроби узурпації суверенітету народу, але поки не вибудували власної системи народовладдя), але втратила навіть ті потенціали Справедливості та Ефективності, які мала.

Наш вибір однозначний: Україна має стати країною «золотого мільярду».

Для цього вона повинна вирішити три завдання. Перше — подолати бар’єр Свободи.

Друге —

подолати бар’єр Продуктивності.

Третє —

подолати бар’єр Справедливості.

Для того, щоб подолати Бар’єр Свободи нам треба встановити свою систему управління розвитком. В тому числі й національну систему управління економічним розвитком. Головним інструментом подолання Бар’єру Свободи будуть «структури громадянського суспільства».

Для того, щоб подолати Бар’єр Ефективності необхідно зробити «Третю індустріалізацію України» яка відбудує промислові корпорації, на яких застосовуватимуться усі чотири технології підвищення продуктивності: 1) запровадження і удосконалення машин; 2) удосконалення системи організації масового виробництва; 3) створення якісної робочої сили; 4) перехід від економічного феодалізму до економічної демократії. Головним інструментом подолання Бар’єру Ефективності будуть об’єднання роботодавців та профспілки.

Для того, щоб подолати Бар’єр Справедливості (створити систему внутрішнього споживання) необхідно збудувати «державу загального добробуту», основою якої будуть справедливі зарплати і пенсії. Головним інструментом подолання Бар’єру Справедливості будуть профспілки.