Бажання бути людиною

У Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави «Ідіот» за однойменним романом Федора Достоєвського, постановку якої за українським перекладом Теодозії Зарівної здійснив Юрій Одинокий. Це вже п’яте звернення франківців до творчості видатного письменника ХІХ століття.

У Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави «Ідіот» за однойменним романом Федора Достоєвського, постановку якої за українським перекладом Теодозії Зарівної здійснив Юрій Одинокий. Це вже п’яте звернення франківців до творчості видатного письменника ХІХ століття.

Вперше до творчості Достоєвського театр звернувся 1956 року. Це була вистава «Дядечків сон», інсценізація М. Горчакова, П. Маркова, К. Котлубей. Постановка Ю. Брилля. 2010 року на сцені Театру у фойє побачив світло рампи спектакль «Серенада Полішинеля, або забави для Фауста», постановку та інсценізацію здійснив В. Кучинський за романом «Злочин і кара». А через два роки Камерна сцена ім. Сергія Данченка театру представила виставу «Сон смішної людини» за однойменним оповіданням Ф. Достоєвського. Інсценізація П. Панчука, постановка М. Голенка.

Творчість Федора Достоєвський цікавить режисера-постановника Юрія Одинокого досить давно. Ще 2004 року на сцені франківців він здійснив інсценізацію роману письменника «Брати Карамазови». Постановка мала великий успіх. Вистава була визнана кращою і отримала відзнаки престижного театрального фестивалю «Київська пектораль» у восьми номінаціях.

Як і в романі, центральною фігурою постановки є образ князя Мишкіна та історія, що сталася з ним після того, як він повернувся до Санкт-Петербурга після чотирьох років лікування у Швейцарії. З перших хвилин Мишкін потрапляє у вир неймовірних подій, що стрімко затягують, наперекір бажанню, перетворюючи його на співучасника.

Неординарність Мишкіна, правдолюбство, безпосередність, дитяче сприйняття, сповнене добрих намірів, розпалюють, провокують шаленство в кожного з оточуючих і мчать у прірву катастрофи. Зустріч з Рогожиним, родинами генерала Єпанчина та Іволгіна, жертовне хворобливе захоплення, а можливо любов до Анастасії Пилипівни, що породжує певною мірою по дитячому фанатичне бажання її порятунку, свята віра в добро, людину штовхають головного героя палко доводити всім і кожному, що ненависть, користолюбство, безчестя руйнують не лише душу кожного, але й спроможні розчавити світ як такий. І в цьому запалі він втрачає відчуття реальності…

Суголосними роману можна вважати слова Блаженнішого Любомира Гузара, який писав: «Моє велике бажання — бути людиною. Багато зустрічаємо осіб, але мало серед них людей, — людей у повному значенні цього слова. Дуже важко визначити, що це таке, але можна сказати, що людина — це особа, яка, якщо не під кожним, то під багатьма оглядами, справляє на нас враження. Зустрівшись з такою людиною, ви відходите від неї кращим…»

А переглянувши виставу відчуваєш настільки актуальним залишається роман, написаний 150 років тому. І сьогодні цей твір заворожує глибиною психологічної відвертості, художньою довершеністю та майстерністю геніального літератора.

Як візуально так і психологічно достовірно вдалося створити образ Льва Миколайовича Мишкіна заслуженому артисту України Олександру Печериці. За роки служіння в театрі Франка на творчому рахунку молодого актора вже досить багато цікавих ролей. Але в новій роботі він зумів по новому розкрити своє творче обдарування. Ця роль стала для багатьох театралів справжнім відкриттям.

Напевне надовго запам’ятаються глядачам нові роботи народних артистів України Олександра Задніпровського (Єпанчін Іван Федорович), Людмили Смородіної (Єпанчіна Єлизавета Прокопівна), Олега Стальчука (Іволгін Ардальйон), Тараса Жирка (Тоцький Афанасій Іванович); заслужених артистів Дмитра Рибалевського (Рогожин Парфен Семенович), Анжеліки Савченко (Барашкова Настасія Пилипівна), Володимира Ніколаєнка (Фердищенко); актриси театру Дар’ї Легейди (Єпанчіна Аглая) та багатьох інших.

Завдяки професійній роботі художника-сценографа Олександра Друганова та художника по костюмах, заслуженого діяча мистецтв України Наталії Рудюк вдалося передати дух тієї доби, в яку відбуваються події роману. Цікава знахідка — на сцені бачимо два виміри. Приміром, коли герої їдуть в поїзді, то на задньому плані немов пропливають зимові краєвиди тих місць, що знаходяться поблизу залізниці. В іншій сцені на задньому плані можна побачити петербурзькі будинки. Отож, дія наче відбувається у форматі 3-Д.

Перед творцями вистави стояло досить непросте завдання, адже за один вечір потрібно було втілити на сцені досить об’ємний твір. Отож, спектакль триває майже чотири з половиною години. Можливо під час подальшою роботи над постановкою будуть зняті менш важливі сцени, що надасть їй більшого динамізму.

Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото надані театром

Бажання бути людиною
Бажання бути людиною
Бажання бути людиною