Манана Абашидзе: З надією і пам’яттю пишу ім’я твоє… Параджанов. 9 січня — 97 років неповторній особистості.

9 січня — 97 років неповторній особистості. В житті він був геніальнішим за свої фільми. Параджанов любив робити зі свого життя — легенди. У нього не залишилось учнів і послідовників, мабуть так і повинно було бути. Хтось сказав: «Параджанов — людина не нашого світу, він випадково вцілілий персонаж з міфів Стародавньої Греції!». Енергія, міць уяви були постійними його супутниками.

Він з’явився на світ в магічному місті — Тбілісі, в будинку № 7 на вулиці Коте Месхі, захованому в закутках старого міста.

Параджанов мав з’явитися на світ саме тут, в цьому теплому місті! Волелюбний Тбілісі відповідав його духу, його естетиці і колориту. Саме в рідне місто Параджанов повернувся після тюремного ув’язнення. У цьому місті Сержа нескінченно любила його муза — Софіко Чіаурелі, дочка В.Анджапарідзе. Саме в цьому місті йому допомагала лікуватися Мері Абашидзе. Маестро взагалі завжди оточували красиві і розумні жінки. Він умів їх обожнювати, ними захоплюватися, до них красиво залицятися.

Мої бабуся і дід були частими гостями в знаменитому домі на Месхі. В домі Сергія проходили описані багатьма авторами ні з чим не порівнянні параджанівські вечори. Сміх, шум, спів оперних арій, народних пісень змагання в дотепності, розіграші… Він любив гостей! Параджанов був людиною непередбачуваною, дивною, і багато його примх сприймалися людьми як безумство. Сусіди Паражданова у Тбілісі, коли він чудив, зазвичай говорили: «Божевільний на волі».

На тій же вулиці Коте Месхі великого кінорежисера також бачили сумним і одиноким, він сам собі міряв тиск і встромляв в пузо шприц з інсуліном. Бачили, як він ходив в магазини і на ринки, купляв величезні кавуни чи дині і віддавав їх сусідськім дітям. Бачили, як лікував себе соком гранату, який вважав «кров'ю Христа».

Він часто повторював друзям: «Моє життя — 24 коротких фільми. В одному я герой, у другому — боягуз, в третьому — негідник, в четвертому — дрібний злодій, в п’ятому — драна кішка, в шостому — вбивця…». Він перераховував всі існуючі вади і тільки в одному фільмі називав себе героєм.

Декілька історій що відбулися з 9 січня 1924 року по 20 липня 1990 року — останнього дня життя. Події, може, не дуже важливі, але все вони допоможуть зібрати колаж, який би я назвала «Параджаніада».

«ПАРАДЖАНОВ, мабуть єдиний, хто уособлює, афоризм «ХОЧЕШ БУТИ ВІЛЬНИМ — БУДЬ НИМ» — писав Андрій Тарковський.

З листа Параджанова племіннику Георгію: «Ти просиш розповісти мене про Тарковського. Тарковський мій друг. Він був у нас в гостях, ну ти пам’ятаєш. Коли мама спекла торт полуничний. Я вважаю, що він геній».

Георгій був свідком цікавої сцени, яку потім описав в спогадах: «Це було в Тбілісі, коли Тарковський приїхав на десять днів з ретроспективою своїх фільмів. А у нас в будинку було два однакових туалетних наборів, флакони різної форми, — один рожевого кольору, а другий смарагдового. Абсолютно однакові, дуже старовинні набори. Параджанов і Тарковський змагалися: хто збудує з цих флаконів найцікавішу композицію. Вони називали це «перевіркою генів».

Андрій Тарковський, побувавши у Параджанова в гостях, записав: «Параджанов — дивовижний, чарівний, розумний, дотепний і тактовний… Неймовірно добрий, милий чоловік». У свою чергу Параджанов сказав Тарковському: «Тобі треба відсидіти хоча б років зо два. Без цього не можна стати великим російським режисером».

АМЕРИКА

1988 рік. Зал Гільдії режисерів Америки. Східне відділення. Зал повний глядачів. Горять софіти. На сцені біля мікрофону Сергій Параджанов.

Пом’ята сорочка, штани мішком, волосся скуйовджене, очі горять. Він в улюбленому для себе стані «Театр одного актора в дії». Він тільки що розповів історію трьох Сталіних.

У фойє Гільдії режисерів Америки висять десятки параджановських колажів. Слухачі із залу перейшли в фойє. У колажі глядачі дізнаються історії — «Народження», «Мама в шубі під снігом», «Три Сталіна».

Коротко стрижена дівчина показує на колаж, де дві фігури — літня жінка і хлопчик — йдуть по стежці в гори. Запитує Параджанова гарною російською:

— «Що значить «Бог подарував мені плащ»?

Параджанов засміявся. Дівчина знову запитала.

— «Ви вірите в Бога?»

«Вірю. Одного разу він мені плащ подарував… Я його ношу…»

(Зі спогадів режисера, сценариста, письменника, актора Іраклія Квирікадзе)

ВЕСІЛЛЯ.

«Не існує дива — існує тільки любов» С. Параджанов

«Прекрасний, але нестерпний» — так говорила про нього його дружина Світлана Щербатюк.

У Києві у Параджанова була маленька квартирка. Він отримав її, почавши працювати на кіностудії Довженка. Одружившись на Світлані Щербатюк, він придумав дуже дивне весілля.

Зібралося гостей, чоловік сто двадцять. У квартирі розміститися було не можна.

Сергій розстелив на поверхах килими, взяті на студії, посадив гостей на сходах. Люди пили, їли, веселилися.

Він, разом з найкрасивішою нареченою в фаті, роз’їжджав в ліфті по поверхах, вимовляв тост і далі відправлявся на ліфті то вгору, то вниз. Весілля запам’яталася всім бурхливою оригінальністю. Всі дев’ять поверхів кричали: «Гірко!»

(Зі спогадів сестри Параджанова — Рузанни)

Світлана Щербатюк так і не зуміла пристосуватися до примх і «оригінальності» свого чоловіка, і в 1961 році, разом з сином Суреном, покинула його будинок. Але Сергій назавжди зберіг у своєму серці любов до цієї жінки і до кінця життя підтримував теплі та дружні стосунки з нею і сином.

Сірі будні

Почалися сірі будні. Знімати фільми не дозволяли. Він писав сценарії. Їх закривали. Він ходив без грошей, голодував. Їздив продавати на київській «барахолці» старий годинник, мережива, фальшиві діаманти. Шукав роботу. Їздив у Тбілісі, Єреван і там щось починав, і там його закривали.

А по всьому світу йшов фільм «Тіні забутих предків» з рекламним слоганом «Великий фільм, великого режисера». Він слав телеграми до Центрального комітету комуністичної партії. Тексти були смішні і уїдливі…

«Тіні забутих предків» стрічка про життя гуцула Івана, знятої за мотивами творів Михайла Коцюбинського. Фільм про любов гуцульських Ромео і Джульєтти, приголомшує драматизмом подій, і доль, і напруженням народних пристрастей.

Авторський світ Сергія Параджанова — це чарівний сплав кольору, пластики, музики і слова. Вражаюча краса старовинних костюмів, чудових високогірних пейзажів; таємничість на пів язичницьких ритуалів; екзотичне звучання фольклорних мелодій і неймовірне багатство кіномови ставлять фільм в ряд загальновизнаних шедеврів світового кіно.

Під час зйомок «Тіней …», Сергій Йосипович привіз з Карпат цілу папку виразних, напрочуд експресивних малюнків. Зроблені вони були «фарбами», які потрапили випадково до рук. У горах це — сік чорниці, зелень трави, обвуглені гілочки з багаття. (Він ці малюнки потім привозив в Тбілісі, зробив маленьку виставку в своєму домі, чим дуже пишався).

Фільм, що вражає своєю образотворчою виразністю, удостоїлася премій відразу декількох міжнародних кінофестивалів (приз за кращу режисуру Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плато, 1965; Кубок «Фестивалю фестивалів» в Римі, 1965; премія Британської кіноакадемії за кращий іноземний фільм, 1965), була відзначена призом Всесоюзного кінофестивалю в Києві.

Параджанов не міг зрозуміти, чому фільм «Тіні забутих предків» зробив його прокаженим в очах партійних чиновників. Чому він був такий сміливий? В епоху, коли більшість людей шепотілися на кухнях про те, що так жити більше не можна, він, не будучи дисидентом, а людиною, що «грала», знайшов безстрашність, сміявся, насміхався над невігласами, не пошепки, криком!

КОЛІР ГРАНАТУ.

Параджанов якось сказав журналістам «Напишіть, що я помер у 1968 році»

В цьому році вийшов його фільм «Колір гранату».

«Мистецтво має бути зрозумілим народу» — цією ленінською сентенцією керувались усі радянські функціонери. Фільм «Колір гранату» був їм не зрозумілим!

Картина була знята на Єреванській кіностудії, куди Параджанова запросили в 1967 році. У фільмі, що складається з декількох мініатюр, він відтворив біографію вірменського поета Саят-Нови на колоритному історичному тлі середньовічного Кавказу. Спочатку фільм мав назву по імені головного героя.

Однак картина викликала неприязнь і нерозуміння кінематографічних чиновників, так як нічого, крім вишуканого маньєризму, орнаментальності і декоративності чиновникам виявити не вдалося. Все ж картина знайшла безліч шанувальників в середовищі мистецької еліти Радянського Союзу. Її кричуща незаангажованість, нескінченна свобода, образотворча пишність справедливо викликали захоплення.

Фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат.

СУДИЛИЩЕ

… Суддя називає термін: «П'ять років в таборі суворого режиму».

У залі київського суду друзі, які приїхали з Москви, Єревана, Тбілісі. Всі вражені. Ніхто не очікував такого.

У цей момент відбувається щось дивно-містичне в природі. Гримить грім, блискавка! В Київському небі металися блискавки, в будівлі суду стало темно, …

(Зі спогадів сестри Параджанова — Рузанни)

ТАБІР

Його відправили етапом у табір суворого режиму. У таборі працював двірником-прибиральником.

З листа Параджанова до сестри Рузанни:

«Вже чотири місяці на зоні. Я смішний. Я не вмію матюкатися, не маю наколок… Все схоже на Босха», «Не можу їсти, постійно болить шлунок, тут їжа вбиває людину, я ніколи про це не думав. Катувати людину можна по різному…».

«У таборі півтори тисячі чоловік, у всіх не менше трьох судимостей… Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили…»

«…блатної мови я не знаю, чифир не п’ю, наколок немає. Вони мене зневажали, думали — вивчаю життя зони, щоб зняти фільм. Але повірили, почали називати „политический“»

(З листа Параджанова племіннику Георгію. 1974 рік.)

Завдяки втручанню друзів, листи до влади пишуть Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Тоніно Гуерра, Белла Ахмадуліна, Мері Абашидзе.

Муза поета Маяковського Ліля Брік зіграла ключову роль у звільненні Сергія Йосиповича. Чоловік її сестри Ельзи Тріоле відомий французький поет і комуніст Луї Арагон під час візиту в Москву в урядовій ложі Великого театру звернувся до самого Брежнєва з проханням звільнити Параджанова.

В підсумку Параджанов опинився на волі.

Він повернувся з тюрми у Тбілісі і знімає стрічку «Легенду про Сурамську фортецю».

Світова преса писала: «Через п’ятнадцять років після „Кольору граната“ Сергій Параджанов знову довів, що він великий режисер, здатний створювати тільки шедеври». Останні роки, він готувався до своєї «Сповіді». Не встиг її зняти. Навалилася страшна хвороба.

«…ви ж радянські люди…»

«…Серго після вязниці приїхав у Тбілісі, зовсім хворий. Він казав: „Тепле місто мене лікує“. Він шукав можливість щось творити — йому не давали, бо він небезпечний в свїй свободі думок. Його влаштували в Театр ім. Руставелі — прибиральником. А насправді він робив декорації до вистав.»

«В нашій квартирі на стіні висіло маленьке чорно-біле фото Сергія Параджанова. Дільничний знав, що в нашому домі збираються інакодумці, які не любили пролетаріат… Прийшов він одного разу дивиться на фото Сергія і каже: «Хто такий? Здається це той бунтар з вулиці Месхі…», а я йому — «Ні, це Ернест Хемінгуей»! Дільничний вглядається в фото і недовірливо каже: «Добре, але все ж такі зніміть, ви ж радянські люди…».

«В радянському союзі дуже небезпечно бути вільною людиною, особливо якщо ти ще й до того ж геній. Радянська система не дозволить таким людям, як Параджанов, як мій чоловік Таймурази і багато інших існувати, вона їх боїться, призначали „хворими на розум“, позбавляла роботи.»

(З книги спогадів Мері Абашидзе, письменниці, театрального критика. Бабусі авторки цієї статті — М. Абашидзе.)

ҐУДЗИК БОГА

(Зі спогадів дружини Параджанова — Світлани)

Сергія прооперували. Рак легенів.

… дуже хворий Параджанов дістає ключі з плаща, того самого, який колись в дитинстві йому подарував Бог з гори. Відкриває двері, входить в квартиру. На кухні я… Обертаюсь і кажу йому:

— «Варення з айви готую, як твоя мама вчила.»

Сергій проходить кухню, виходить на балкон. Там стілець. Важко, стогнучи сідає. Дивиться. Перед ним — київська площа, будинки, а вдалині видніється блискуча сніговими куполами гора Арарат, і Тбілісі неподалік …

Це фантастична картинка Сергія не дивує. Він сидить. Очі темні, сумні. Дивиться на Арарат.

Я зі скляною розеткою варені та чаєм підхожу до нього.

— «Сергію, спробуй … Вийшло?!»

Трохи почервоніла від радості очікування, дивлюся, як Сергій повільно підносить чашку чаю до губ, потім ложку варені.

— «Смачно…»

Посміхається через силу. Сергій важко згадує:

— «Моєй души коснулсь ти…»

Зупиняється, риється в кишені, щось шукає. Сергій виймає гудзик. І зі слізьми в очах каже:

— «Сьогодні піднімався по вулиці Коте Месхі і знайшов… Приший, а?»

Встаю, вхожу в кімнату. Починаю пришивати гудзик до плаща.

— «Коли ми це співали?» питаю цого.

Параджанов згадує.

— «Андрій Тарковський був, Рома Балаян, хтось ще… З Єревану хтось привіз суджук… Шура Атанесян… (Співає) «Моєй души коснулась ти, она трєвожна, как лісти…» Не пам’ятаю… «…Свистя і воя, как…» Ні. «…Свистя і воя, струни рвал…»

Знову маже вареню на хліб.

— «Смачно… Знаєш, Свєто, у Тарковського є «Дзеркало», У Фелліні — «Амаркорд»… Я повинен зняти «Сповідь»

Їсть хліб з варенею. Вона капає, він злизує з сорочки.

Кричу Сергію з кухні:

— «А сир гуда цей, моторошно смердючий». (Сміюся.)

Виходжу на балкон. Параджанова немає. Озираюсь здивовано… летить Параджанов в плащі. Пролітає над тбіліськими дахами. Летить все вище і вище… Летить до Арарату.

У 1990 році Параджанов отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році — Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).

В 1992 році в Тбілісі на домі Параджанова була відкрита меморіальна дошка. На жаль, не змогли створити дім-музей Сергія Параджанова в Тбілісі. Не зберегли… мабуть було не до того, в той час в Грузії йшла громадянська війна.

Вірмени ще при його житті зробили йому в Єревані будинок-музей. Сергій повинен був зняти фільм там «Сповідь», але у нього здоров’я вже тоді було поганим, і він встиг зняти тільки 100 метрів. У будинку, де він прожив всього тиждень, вони і відкрили музей. Його дружина і син приїхали в Тбілісі, забрали всі речі і відвезли в Єреван. Поховали Параджанова в пантеоні, поруч з актором Фрунзіка Мкртчяном.

У 2010 році в Голлівуді був заснований Інститут імені Сергія Параджанова і Михайла Вартанова (Parajanov-Vartanov Institute) для вивчення їх творчості.

Більше історій з історії дивиться на сторінці в ФБ Манана Абашидзе.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Манана Абашидзе: З надією і пам’яттю пишу ім’я твоє… Параджанов. 9 січня — 97 років неповторній особистості.