Всенародна любов

Нинішні духовні послідовники матеріалістичного псевдонаукового марксового вчення (а це близько десятка різноманітних угруповань та партій так званого «лівого» та «ліво-центриського» спрямування) зазвичай полюбляють кожну виголошену перед телекамерою промову або окремий вчинок, та зрештою і власну деструктивну діяльність вцілому, аргументувати перейманням та вболіванням долею «пограбованого буржуазними діячами» народу. Ця нещирість кличе до справедливих гніву та обурення. Мої однолітки та старше покоління з усмішкою після чарки, а без неї з жахом згадують власне буття в «імперії зла» та «колективному раю». Хіба дарує радість життя, де щодня в побуті доводилось кривити душею? Попри цілковито гидливе ставлення всього єства до чужого нашому менталітетові соціально-політично-економічного устрою, комуністична система змушувала до повсякчасного силування в справі створення перед наділеними владою враження цілковитих розуміння і підтримки чергового рішення (в дійсності ідіотської забаганки) чергового з’їзду (точніше ганебного збіговиська) Комунустичної Партії Савєцького Союзу. Про затрачені зусилля та методи, котрими вони втілювались в життя, написано більше, ніж достатньо. Нині, обтяжусь іншим. Земне воїнство лукавого вкупі з ідеологами занедбання й нівеляції людської гідності та національної ідентичності зумисне пустили світом гуляти брехливу тезу про «зумовлені історичними обставинами прихильні й неприхильні до ідей соціально-орієнтованого суспільства» регіони України. Погрішу проти істини, не змовчавши, що вона не відповідає дійсності. Журюсь, що не маю безпосереднього доступу до першоджерел (архівів КГБ), але закарбовані в моїй пам’яті факти «вияву належної шани» й «всенародної підтримки лінії партії» в місті Черкаси (де з Божої волі я прийшов у цей світ) зобов’язують подати голос супроти нав’язування загалові ганебної побрехеньки.

Дядечки та тітоньки, дідусі й бабусі! Пригадуєте, як вас ганяли, переслідували й відловлювали біля храмів й Будинків Молитви в дні Пасхи, себто Воскресіння Христового? Певно ще не вивітрились з пам’яті облави комсомольських дружин, активісти котрих на ваших очах об’їдались вилученими у віруючих крашанками та спеченими в духовці газової плити (а де в місті знайти справжню піч?) пасками? В ті дні з вуст «ідейно-стійких ленінців» у відповідь на привітання «Христос Воскрес» реально було почути невживаний в пристойному гурті і не рекомендований в райкомах, міськомах й навіть обкомах партії огидний і добірний багатоповерховий сленг.

Моя рідна Черкащина здавна славилась родючим чорноземом й рясними урожаями. Плодючість злакових множилась на помітний і відчутний приплід серед великої й малої, рогатої й безрогої, крилатого й безкрилого птаства та худоби. Проте пробачте. Прагнення неуподібнитись до жабки, котра геть не мелодійним кумканням та кваканням вихваляє власне болото, зобов’язує не ухилятись від обраного для оповіді сюжету.

В часи панування недоразвитого комунізму зусиллями його ідеологів та верховодів започаткувалась практика встановлення в кожній більш-менш багатолюдній місцині монументів пропогандистсько-ідеологічного призначення. На дискусії щодо їхньої доцільності (рівно як і зауваження про традиційно неестетичний вигляд) було накладено суворе табу. Але не про симпатії, антипатії й смаки нині мова. Черкаський м’ясокомбінат (про глиняно-цементний бовван на території котрого згадаю нижче) був відгородженим від білого світу майже трьохметровим заввишки кам’яним парканом. З цієї причини жодного слова про його внутрішній устрій та зовнішній вигляд повідомити не можу. Краєм вуха доводилось чути, що в своєму розпорядженні він має цілий цех, де відомим певно лише відповідним фахівцям чином, з ріг та копит забитої на м’ясо худоби виробляли різноманітні сувеніри. Проте пробачте, знову відволікаюсь. Донині не знаю з чиєї ініціативи (а відверто кажучи, яка й врешті-решт різниця?), на схованій за парканом території постав пам’ятник бугаєві. Скульптор певно був фахівцем й мав велике надхненння, оскільки зовнішньо він дійсно був подібним до власного праобразу. Проїжджаючі автошляхом й чимчикуючі тротуаром земляки завжди звертали увагу на оригінальний і правдоподібно розфарбований витвір.

Сатана нападає та Господь захищає, а все, що нав’язується силою, викликає опір. Як і більшості земляків, мені невідоме ім’я чи імена піонерів креативної традиції, але на заборону віддавати Богові Боже, нащадки полянів та чорних клобуків реагували керуючись справедливим обуренням та суспільною солідарністю. Щороку в дні Воскресіння Христового ядра бугая (саме завдяки їм загал і мав змогу визначити стать пам’ятника) фарбувались в червоний колір. Ця оказія ставала підставою для безлічі розмов, кпин і перешіптувань. Але свідчу, що фарбування бугаєової пахнини в чітко визначений час року (в часі радісної події або відразу опісля) у викликаючий в нього агресію колір загалом сприймався схвально. Зрозуміло, що «компетентні органи не дрімали». На зазіхнувших на відсутню в дійсності «честь і гідність партії» зухвальців влаштовували облави й полювання. Ще за тиждень до свята на прохідній підприємства й біля паркану навпроти пам’ятника заступав на чергування наряд міліції. Не відразу відкликали посилену охорону й після закінчення з ідейних мотивів не занесеного в календар свята. Затримавши необережного й неуважного сміливця, правоохоронці (попередньо «отримавши в подарунок» торбинку з продукцією підприємства) волочили бідолаху в райвідділ міліції й складали «акт про порушення громадського порядку». «Впійманому на гарячому» окрім штрафу або кількох діб ізолятору загрожувала й кількагодинна «профілактична співбесіда». Проте до кінця дня (в гіршому випадку наранок), бугаєві яєчка всеодно червоніли. Подбати про зміну їхнього початкового кольору вважали за честь не лише працівники м’ясокомбінату. Траплялось, що біля архітектурного творіння навіть попередньо не плануючи того, зустрічалось два, або й більше гуртів, й незнайомі люди координували власні дії в справі нехай і примітивного, проте вкрай необхідного висловлення власної незгоди з практикою безальтернативного тоталітаризму. Інколи для нейтралізації вартових виділялось кілька літрів самогону, а до неп’ючих підсилали балакучу молодицю, котра підморгуванням та теревенями змушувала забути і про свято, і про бугайові ядра, і про необхідність їх пильнувати.

Щорічні «фарбування яєчок» певно примушували добряче понервувати дирекцію підприємства харчової промисловості. Ще за часів бездержавності й окупації з вуст працівника (оповідав він про це звичайно ж зі сміхом) довідався про обговорення «проблеми цинічної наруги над комуністичними ідеями» на одному з зібрань партійного осередку. Міськом партії вимагав «дати відсіч антирадянській діяльності релігійних фанатиків». Даремно старались. Все, що не від Творця, приречене. Але страх опинитись в тенетах вчорашнього рабства донині присутній.

ІІ

Довгий час, Черкасами гуляв переказ про підняття 7-го листопада (на жаль, не пригадаю, якого саме року) на верхівці димаря котельні того ж таки м’ясокомбінату прапора в синьо-жовтих барвах зі свастям й надписом (чомусь з ігноруванням правил граматики) «Да здравствует Вільна Україна». Світлину того стяга я бачив в музеї КГБ м.Черкаси. На дверцятах люку, котрий виводив до місця встановлення стягу, красувалась вивіска з надписом «заміновано», тож бажаючим якомога швидше зняти елемент «антирадянської агітації» довелось добряче похвилюватись й викликати підрозділ саперної бригади. Згідно переказів ніхто з працівників м’ясокомбінату анінайменшим чином не обурювався. Навпаки. Того дня відпала потреба йти колоною з прапорами «національних республік», витинати нижніми кінцівками досить дивні і геть не геометричні фігури, імітуючи крокування в ногу, й верещати «ура-а» петроградським подіям жовтня 1917-го року.

Якийсь дядько, вгледівши прапор, з неприхованою радістю розпитував співробітників:

-Що, наші вже знову в місті?

ІІІ

Запопадливе запобігання периферійної комуністичної партноменклатури перед московськими вельможами цілковито атрофувало в них найелементарніші почуття самоповаги та національної гідності. Прагнучи засвідчити власну кріпацьку відданість, функціонери непідконтрольного суспільству бюрократично-компартійного апарату з нагоди чергової річниці окупації Черкас сатанинсько-більшовицькою ордою (ця трагічна подія відбулась в грудні 1943р.), віддала розпорядження про встановлення на гранітному п’єдесталі макету гармати. Згідно задуму цей позбавлений найелементарнішої етики та естетики монумент мусив вшанувати постріляних німцями обкурених гашишом азіятів й вічнохмільних від медичного спирту москвинів. Спробуйте собі уявити це в дійсності цинічне й огидне, проте (і це без сумніву) вкрай нахабно претендуюче на оригінальність видовище. Як символічне застереження цілому цивілізованому світові, пам’ятник-гармату розташували неподалік від залізничного вокзалу й розвернули жерлом на захід. Мовляв, знай Європо, які ми агресивні, зухвалі і дикі. Спробуєш нас навчати й закликати до цивілізації — без вагань стрілятимемо. Проте кілька зафіксованих спроб від’єднати гармату від п’єдесталу й розвернути її в бік обкому все тієї ж лихої пам’яті комуністичної партії були красномовним свідченням уподобань загалу. Невеличка площа поблизу монумента слугувала в 70-их роках вже минулого століття місцем проведення кількох несанкціонованих владою мітингів неприхильного до окупаційної влади спрямування. Вони не були багатотисячними, проте факт лишається фактом. Учасником одного з «атирадянських зібрань» довелось бути і мені. З розповідей мами довідався, що чарівного сонячного дня, прогулюючись вулицями Черкас з коляскою, в котрій поперемінно мирно спав й гучно верещав автор цих рядків, вона з цікавості приєдналась (й таким чином приєднала і мене) до маніфестантів. І лише вмовляння добросердечного міліціонера змусило її відмовитись від подальшої участі в акції протесту.

Вахній Олесь