Як побудувати успішну автократію у XXI столітті?

Навіщо автократи проводять вибори, створюють парламенти та партії? За рахунок чого зберігаються автократії, що входить у меню маніпуляцій та «пакет бонусів» для авторитарних правителів, через що елітам вигідно давати населенню соціальні гарантії, звідки виходять найбільші загрози для суспільства…

Як побудувати успішну автократію у XXI столітті?

Автократії XXI століття складніші, цікавіші та витонченіші. ‌За даними Freedom House лише 82 країни світу вважались повністю свободними, 59 — частково, 54 — не свободними.

Соціолог і політолог Самуель Хантінгтон у своїй роботі «Політичний порядок у мінливих спільнотах», вперше виданої наприкінці 60-х років, наголошував, що особливості та потенціал розвитку країни залежить не від того, чи вона є формально демократичною чи авторитарною, а від того яким саме чином влада керує суспільством. І хоча Хантінгтона цікавив переважно вплив функціонування інститутів (партій та політичних лідерів) на модернізацію, він зробив найважливіший внесок у перехід від загального розгляду автократій за методом «одного гребінця» до більш докладного аналізу організації політичної сфери в невільних спільнотах.

І справді, згодом дослідники з'ясували, що якщо помістити авторитарні режими під мікроскоп, там можна виявити не лише «поліцейську» поліцію, підконтрольне медіа, втручання влади у всі сфери життя людей, а й складні системи патрон-клієнтські відносини.

Вивчення усталених «правил гри», які дозволяють окремим автократіям зберігати стійкість протягом десятиліть, — одне з найважливіших завдань сучасної політології. Україна — не виняток.

Цей текст — спроба коротко викласти бодай малу частину того, що політична наука знає про способи досягнення стійкості цього «феномену».

Існують автократичні режими:

  • Військові режими (Вони були поширені у другій половині XX століття, особливо в Латинській Америці. Найяскравішим винятком є ​​режим у М'янмі, де генерали відсторонили від влади нобелівську лауреатку Аун Сан Су Чжі в 2021 р.)‌.
  • Партійний режим. Однопартійні режими набагато довговічніші, ніж військові. Їхня сильна сторона у тому, що партійна структура дозволяє ефективно розподіляти блага між прихильниками, включати до системи влади потенційних опонентів або придушувати їх за допомогою партійних активістів. А перехід у опозицію незгодних «з лінією партії» означає для членів фракції відсутність доступу до ресурсів та впливу. В «успішну» партію ідуть, як правило «заробляти», отримувати високі державні посади, користуватись бюджетними коштами.
  • Персоналістська автократія: режим, де доступ до влади контролюється одним лідером (самий небезпечний режим). Можна для зміцнення своєї підтримки створити партію, але останнє слово завжди залишатиметься за лідером. Його оточує група наближених (як зараз кажуть «100% свої»), яким він довіряє безумовно. Вони прив'язані до нього ще й через усвідомлення того, що своїм просуванням по службі, доступом до влади та матеріальних благ вони завдячують лише «першому». Їх «політика» тримається на безвідповідальності, і маслі та ковбасі без хліба, а не реальних справах. А відповідальність «за проколи» завжди буде лежати виключно на «першому».

Диктатори не люблять приймати на себе зобов'язання по досягненню ідеологічно мотивованих цілей, воліючи підкреслювати свій «прагматизм». У класичному вигляді це висловив одіозний центральноафриканський диктатор Жан Бедель Бокасса, коли сказав, що ухвалить ідеологію тієї країни, яка допоможе йому побудувати залізницю. Насправді, подібний «прагматизм» сам по собі носить ідеологічний характер, служить основою для фундаментально консервативних ідеологій, властивих персоналістським диктатурам.

Вислів пана Кучми «Скажите какую стану вам построить и я ее построю» що найменше красномовний.

Вони мають мандат від народу… Боротися з демократією її ж зброєю.

Модне оновлення сучасних автократів — вибори. Вони можуть проводитися майже при будь-якому режимі: персоналістським, або партійним. Недемократичні режими, які допускають існування номінальних політичних альтернатив та можливість вибору між ними, називаються «електоральними». А процедуру народного волевиявлення можна «поставити під контроль», просто написати безглуздо-заплутаний закон «Про вибори».

Часто існування інституту виборів у автократіях пояснюється і тим, що еліти забезпечують собі додаткову легітимність. Що, як не народна воля, хай і перекручена маніпуляціями, може найкраще обґрунтувати владу.

Вибори потрібні автократам, щоб створити «ширму» та переконати ліберальні демократії (міжнародну спільноту) у необхідності надати країні фінансову допомогу або ж здійснювати інвестиції.

Більше того, як і в будь-якій іншій політичній системі, еліти схильні вступати один з одним у конфлікти. За відсутності встановлених правил вирішення суперечок політика швидко перетвориться на війну всіх проти всіх. Вибори — чудовий спосіб узгоджувати інтереси еліт та виробляти компромісну позицію, граючи за відносно зрозумілими для всіх учасників конфлікту правилами. Це робиться не на благо країни, а на користь політичним елітам.

Зрештою, вибори можуть мати важливе значення для формування уявлень про поточну політичну ситуацію у виборців. Впевнена перемога на виборах домінуючої партії чи чинного лідера (хоч би яким способом вона була досягнута) служить для громадян сигналом про те, що підтримувати політичні альтернативи просто не має сенсу — вони не мають шансів на перемогу (для цього «працюють» соціальні опитування, створюються рейтинги, політична реклама). Набагато комфортніше «приєднатися» до бази підтримки партії-переможниці та розраховувати на отримання привілей-винагороди: зниження цін на ЖКГ, безкоштовна медицина, боротьба з корупцією, олігархами… Людина так влаштована, що вона до останнього триматиметься за якісь міфи, як за рятувальне коло, які йому підкидає чітко розроблена маніпуляція.

Автократам вдається триматись у влади і навіть впливати на світові процеси. А їх популізм служить їм подушкою безпеки.

Уго Чавес швидко ставав популярним не лише серед найбідніших верств венесуельського суспільства, але й серед представників середнього класу, які зіткнулися з тим, що рівень життя у передвиборчий період значно знизився.

Результат голосування залежав саме від середнього класу: Чавес набрав 56% і здобув владу у мирний і демократичний спосіб.

Бідні люди отримували щедру державну допомогу. При цьому еліти збагачувались в сто разів більше. Чавес почав як радикальний реформатор, а закінчив свій шлях як авторитарний диктатор.

Реджеп Таїп Ердоган вимагав поваги до Законів, і судових рішень!

Лише з однією поправкою: коли вони призводили до ув’язнення його опонентів. А коли Конституційний суд вирішив звільнити журналістів, заарештованих за критику Ердогана, той сказав: «Я не поважаю рішення суду і не буду його дотримуватись».

Пауль Лендвой у своїй книжці «Орбан: угорський владар» писав що довгий час не знав, як клисифікувати режим Орбана, зрештою зупинився на понятті «фюрерська демократія» (при тому що Угорщина є членом ЄС), щоб підкреслити надзвичайну централізацію влади в одних руках. Автор підтримує ідею «мафіозної держави» — термін, який вигадав угорський соціолог Балінт Мадяр, припустивши, що правління Fidesz (правляча партія Орбана) є просто засобом для того, щоб «політична сім’я» могла розграбовувати країну під захистом свого «татуня».

А чим Угорщина Орбана відрізняється від Америки Трампа? Американці та європейці 30 років побоювались, того що, відбувалось в росії, завтра може відбутися і в західних країнах.

Розмиття кордонів між демократією та автократією паралізує ліберальне мислення. Висновок очевидний: автократія — це руйнація країни.

Вибори, економіка, міжнародні зв'язки, етнічне різноманіття і навіть урбанізм — автократ має контролювати ці чинники для зміцнення режиму. Автократ живе у постійному страху: наближені можуть застромити ніж у спину, опозиція — вивести людей на вулиці, ліберальні демократії — накласти санкції.

Громадське суспільство має навчитись розпізнавати кроки автократичної системи, бо вони дуже вміло маскуються під демократичну систему. Повинна працювати дієва опозиція, яка здатна запропонувати свій план дій, пояснювати народу в чому небезпека якщо з’являться перші паростки автократії, а громадяни готовими до чіткої відповіді (на приклад на виборах) і протистоянню, тому потрібні дискурси, напрацювання, розуміння, просвіта. Свобода слова.

Ніколи не забуваємо сидячи з попкорном біля телевізора, що живете в історії. І наш успіх це процес, а не результат! По поведінці, вчинках, вибору судитимуть про людей цієї епохи.