Творчі пошуки Володимира Рака

У Музеї гетьманства відкрили виставку художника Володимира Рака «Думи гетьмана». Свою нову виставку митець присвятив 29-й річниці Незалежності України.

Творчі пошуки Володимира Рака

Майбутній художник народився у селі Васильки на Полтавщині в родині військовослужбовця та вчительки. Батьки були художниками-аматорами. Мати — Анастасія Трохимівна Рак — заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії імені Катерини Білокур.

Доля склалася так, що дитячі роки Володимир прожив далеко від України у Зеленому Клині. Звідти схильність до графіки. В роки юності в пошуку знань поїхав студіювати малярство у художників-нонконформістів, яскравих представників радянського андеграунду: Анатолія Звєрєва, Ігоря Ворошилова, поета Володимира Алейнікова.

1974 року повертається в Україну. Продовжує малювати, розширює коло однодумців, до якого потрапляють Володимир Лобода і Віктор Соловйов, які стають його найближчими друзями і натхненниками. Опинившись в столиці, Володимир працює на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва, згодом самостійно виконує монументальні роботи і розвивається, як незалежний художник.

У 1972 році в Києві відбулась його перша хатня виставка. Після проголошення Незалежності Україні бере участь у всеукраїнських виставках. 2007-го року мав персональну виставку графіки у Полтавському краєзнавчому музею. Наступного року відбулася його персональна ювілейна виставка у Музеї Івана Гончара. У 2018 році у цьому ж музеї він презентував розгорнуту виставку «Ланка» до свого 70-річчя. Тут були представлені малярські та графічні роботи, а також авторські фотографії. Нова виставка у Музеї гетьманства представляє переважно графічну частину його творчого доробку. З 1994 року й донині — працює старшим науковим співробітником Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».

— Свого часу у Музеї гетьманства відбулася персональна виставка моєї мами, — розповідає художник, — а провести тут мою персональну виставку запропонувала директор музею Галина Ярова.

Виставкова зала тут невелика, камерна. Зі своєї колекції обрав роботи, що стосуються козацької теми. Обдумуючи концепцію виставки вирішив підняти тему «Лідер і народ». Народ представлено у вигляді портретів селян — нащадків козаків. Всього відібрав близько двадцяти робіт, які переважно створені в минулі роки. Тоді активно розробляв козацьку тематику.

Я родом з Полтавщини, з села, що входило в Сенчанську, а згодом в Лубенську сотню. Люди нашого села ніколи не були кріпаками. Звідси традиція козацтва, з якою пов’язаний весь мій рід. Дід з шаблею пройшов усю Першу світову. Частини з представлених на портретах людей вже немає на цьому світі. Щасливий, що жив з ними поруч. Це люди, які створювали повоєнну матеріальну культуру, які зберегли наші традиції. Саме завдяки їм я полюбив українську мову і українську культуру. Адже на Далекому Сході я був відірваний від своєї культури. Серед зображених на портретах людей наш родич Андрій Верховський, який працював ветеринаром. Недалеко висить портрет світлого хлопця Віктора Дігтяря, який передчасно пішов із життя.

Аби оживити виставку, я також представив краєвиди, де ці люди живуть. Крім графічних робіт, разом з директором музею, ми обрали для виставки ще й одну живописну.

Під час відкриття виставки я розповів, що у своїй творчості розвиваю ідеї експресіонізму, Володимира Лободи та бойчукізму. Один з глядачів сказав, що я продовжую творчість Василя Седляра. Так воно насправді і є.

На Далекому Сході я бачив багато східного мистецтва. Ці спогади живуть у мені всі ці роки. На мене вплинула далекосхідна культура. Під час навчання у Москві вивчав європейську культуру, зокрема, німецьку і французьку. Представлені на виставці роботи — це синтез різних шкіл, пропущений через мою свідомість, розум і душу.

Намагаюся у доступній формі подавати інформацію, яка неприступна слову, Образ створюється узгодженими лініями, різноманітними ударами пензля… одним словом напрацьованою системою. Форма виконання повинна передати тривогу і драму. Напруження того часу.

У концепцію виставки я заклав далекосхідну ідею — ілюстрування цих робіт власною поезією, як це робили художники на Сході. Я читав свої вірші, а допомагав мені відомий виконавець, заслужений артист України Борис Лобода. Крім моїх віршів він читав поетичні твори інших авторів, присвячені темі патріотизму і козацтва.

Зараз я збираю матеріали і готую виставку живопису (можливо представлю на ній і деякі графічні роботи). Це будуть портрети людей з покоління, яке пішло у засвіти буквально у нас на очах. На жаль суспільство про них дуже швидко забуло. Це буде виставка-подяка, виставка-спогад про тих людей, які формували мене і моє покоління.

Нещодавно виграв тендер у Міністерстві культури України на культурологічну акцію, яку назвав «За що ми воюємо». Задумав провести велику виставку з майстер-класами по півдню України. А почати було задумано зі Львова, який вважаю культурною столицею України. Бо в цьому місті ще мало знають про східну народну культуру. Треба було показати галичанам естетику народної картини Східної і Центральної України. Адже саме на сході була створена школа народного малювання. У першій половині ХХ століття відбувся справжній вибух. Були створені не сотні, а тисячі картин. Відчуваючи загрозу для своєї держави народ у них заклав коди зіперті на архетипи. Це був заповіт для молоді. Як потрібно зберігати власну душу. На жаль, міністерство обмежило фінансування, тому проєкт довелося обмежити Львовом. Але, сподіваюсь, у перспективі представити його і в містах сходу та півдня.

Також у Музеї Івана Гончара проводжу майстер-класи з народного малювання. Пишу дослідження про станкову народну картину Центральної і Східної України. Вивчаю це питання і у Європейському контексті. Проводжу паралелі з Хорватією, де дуже відома школа народного малювання. Їхні роботи широко представлені в хорватських музеях. Вони часто експонувалися і до сьогодні продаються в Парижі. Наші роботи не менш цікаві, але про них Європа майже не знає.

Під час Днів української культури у Франції у 1999 році була організована виставка живопису на склі Анастасії Рак у Музеї Людини в Парижі. Вона справила сильне враження на парижан, її двічі продовжували. Замість запланованого одного місяця вона тривала вісім. Виставку відвідало багато людей. Французи надрукували про неї невеликий альбом.

Я живу сучасністю і переймаюся проблемами сучасного мистецтва. Мене цікавлять взаємовпливи народного і професійного мистецтва. У нас активно розвивалася народна культура усі роки радянської влади. Маю на увазі Катерину Білокур, Марію Приймаченко, багатьох інших майстрів, які малювали поза ідеологічними концепціями. Спілка художників була ідеологізована, а майстри були вільні у своєму, так би мовити, декоративізмі. Тому сьогодні у них є чому повчитися.

Хотів би тут принагідно згадати чудових художників, які засвоїли і народну школу у свій час — Володимира і Людмилу Лободу. Виставка Людмили відбувається у ці дні у Дніпрі. У цьому місті існує надзвичайно цікава школа малювання. Це український експресіонізм. Маю на увазі художників Сергія Алієва та Олександра Нем’ятого.

Але загроза особистості, що існувала в добу комуністичного режиму, залишається й досі. Змінилися форми впливу. Ця небезпека трансформувалася у вседозволеність і просто раціональне мислення, яке сьогодні називають постмодернізмом. Це не наша філософія, не наша традиція. Те, що включається в думку, повинно спочатку пройти через почуття. Такий заповіт наших дідів. Бачу сучасну кризу в раціоналізації художнього мислення, навіть у творчості багатьох молодих людей. Ми європейська держава і тісно з нею пов’язані. Але є дві Європи — Європа масового і раціонального мистецтва і Європа гуманістичного мислення. Українське суспільство обирає сьогодні раціоналізм-постмодернізм. Це в тренді, це легше і це краще сприймається загалом. На нас ще чекає сьогодні велика робота по переосмисленню і радянської доби і європейської культури з гуманістичних позицій.