Яка держава потрібна Україні

Ось як описував Іван Франко результати зовнішнього управління Україною «найцивілізованішою» з її метрополій: «І дарма було б думати, що Галичина зискала що-небудь чи то культурно через зближення до таких країв, як Чехія та Ракуси, чи економічно через зближення до великих центрів європейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть іще поза рік, Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик так, що в 1772р. було їх у нас більше, ніж в 1848. Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльності в Галичині, щоби мати місце відбуту (збуту,-ред.) для фабричних продуктів інших провінцій…»

Для інших європейських країн ці сторіччя не минули марно. Їх держави вступили на шлях стрімкого розвитку. Розвивалися в сенсі здобуття нових рівнів могутності — від регіонального лідерства до світового. Але, що важливіше, у них розпочалася якісна еволюція взаємовідносин держави та її громадян.

Розвиток інших держав відбувався на очах українців, але проходило повз нас. Бо Україною всі ці сторіччя продовжували керувати колоніальні адміністрації, які продовжували грабувати цю багату землю.

І ось нарешті Україна здобуває незалежність. І вже чверть сторіччя сама розбудовує свою державу. Але ця нова, вже українська держава продовжує залишатися колоніальною адміністрацією у якої є лише одне завдання — визискувати наш народ та нашу землю. Тільки тепер грабують її не іноземні сатрапи, а власні олігархи. Втім, награбоване як і раніше вивозиться за кордон.

Так що найперше, що мають зробити українці — це вбити свою державу. Вбити того монстра, що дістався нам у спадок від колоніальних часів. Українці мають зруйнувати ту колоніальну адміністрацію, яка не вміє нічого іншого, крім пограбування України і українців. Українці мають знищити державу, яка не здатна ані поважати невід’ємні права українців, ані забезпечити їм соціальні гарантії на кшталт безкоштовних медицини і освіти чи справедливої економіки та чесного суду. Усього того, що вже давно вміють і роблять держави наших сусідів.

Тому, знищивши державу-паразита, ми маємо заснувати нову державу. Але яку саме державу нам слід заснувати? За останні п’ятсот років людство навчилося будувати держави п’яти типів: державу-Левіафана Гобса, «громадянську державу» Руссо, «класову державу» Енгельса, «соціальну державу» Рузвельта та «мінімальну державу» Рейгана.

Гобс (та Макіавелі) описали перший і самий примітивний тип держави: державу-Левіафана.

Левіафан (міфологічна потвора, описана в Біблії, яка проковтнула Іова і той, перебуваючи в її череві, був змушений жити так, як жив Левіафан, рухаючись туди, куди рухався Левіафан. Гобс показав, що держава-Левіафан — це форма суспільної свідомості, квазіжива колективна істота: «множина людей, об’єднаних в одній особі, називається державою (латиною — civitas). Так народжується той великий Левіафан, або точніше (висловлюючись шанобливіше), той смертний бог». Ми самі створюємо собі цього Левіафана, щоб «зупинити війну всіх проти всіх». Гарна мета, чи не так? Саме з появою Левіафана народжується ідея «правової держави», як примат держави над індивідуальним інтересом.

Але Левіафан істота тупа, егоїстична, байдужа до людей з яких вона складається після того, як державу-Левіафана створено, ми вже не маємо ніяких прав.

Бо за Гобсом, по-перше, «піддані не можуть змінити форму правління». По-друге, «верховна влада не може бути втрачена». По-третє, «ніхто не може, не порушуючи справедливості, виступати проти настановлення суверена, якого проголосила більшість». По-четверте, «піддані не можуть засуджувати дії суверена». По-п'яте, «жодного суверена не можуть покарати його піддані». По-шосте…

Мабуть, досить. Суверен за Гобсом має дванадцять невід’ємних прав. Держава-Левіафан — це держава абсолютної деспотії: «І влада, і честь суверена мають бути більшими за владу і честь будь-якого або й усіх його підданих.» А піддані мають лише «боязко сподіватися», що держава не забуде їхні інтереси.

Саме таку державу будував для України Янукович. Підім’явши під себе виконавчу, законодавчу, судову та місцеву влади він таки витворив Українського Левіафана. Янукович створив тупу, безжальну, байдужу до людей потвору, яка стала провідником волі єдиного суверена — Януковича.

Але українці повстали та вбили цього Левіафана, довівши, що Україна має народ розвиненіший за державу першого, найпримітивнішого типу. Україна має громадян та громадянське суспільство, описані Руссо.

Другий тип держави, як «державу із громадянським суспільством»

описав Руссо. Свій трактат «Про суспільну угоду» він починає словами: «Людина народжується вільною, проте скрізь вона в кайданах, а той, хто вважає себе володарем інших, є насправді навіть більшим рабом, аніж вони.» Погоджуючись з Гобсом в баченні держави як суспільної особистості, яка є інструментрм припинення «війни всіх проти всіх», Руссо постає проти всевладдя держави і безправності громадян: «оскільки народ підкоряється, коли його примушують підкорятися, він чинить добре; проте він чинить ще краще, коли, тільки-но одержавши нагоду скинути з себе ярмо, скидає його».

Головна відмінність держави Руссо — це поява суспільства відмінного від натовпу: «перехід від природного до громадянського стану викликає вельми помітні зміни в людині, віддаючи справедливості те місце в людській поведінці, яке раніше належало інстинктові, а також наділяючи людські дії моральністю, якої їм раніше бракувало». Вершиною перемоги моралі над інстинктом є породження громадянським суспільством ідеї «суспільного блага».

Руссо пропонує шляхом «суспільного договору» заснувати державу яка буде не жандармом над підданими, а гарантом прав громадян:

«Віднайти таку форму об’єднання, котра усією спільною силою забезпечувала б особистості та майну кожного з об’єднаних індивідів захист і покровительство, і завдяки котрій кожен, приєднуючись до всіх, підкорявся б, однак, лише самому собі і залишався б так само вільним, як і раніше».

Так що держава Руссо — це «громадська особистість, що відтак утворюється через поєднання усіх інших особистостей, колись називалася громадянською спільнотою, а сьогодні іменується республікою, або політичним тілом, котре отримує від своїх членів назву держави, коли воно пасивне, суверена, коли воно активне, суверенної держави — коли воно порівнюється з подібними до нього тілами. Що стосується членів об’єднання, то всі разом вони називаються народом, а кожен окремо — громадянином, оскільки бере участь у здійсненні суверенної влади, або підданим, оскільки підкоряється державним законам.»

«Громадянська держава» Руссо — стала першим проривом людства до держав нової якості. Але Руссо — це погляд з ХУІІІ сторіччя, коли розвиток економіки зводився до заохочення торгівлі, а проблеми соціальної несправедливості державу взагалі не цікавили. Але з розвитком промисловості проблеми економічного та соціального розвитку поставали перед державами все активніше. Тому менш ніж через сторіччя народжується третій погляд на державу, як класову державу.

Новий, третій тип держави, як «класову державу» описав Енгельс. По-перше, Енгельс вносить історизм в погляді на державу: «Родовий устрій віджив свій вік. Він був підірваний розподілом праці і його наслідком — розколом суспільства на класи. Він був замінений державою… Держава є продукт суспільства на певній сходинці розвитку».

По-друге, Енгельс вважав, що держава виникає з боротьби класів: «щоб ці протилежності, класи із суперечливими економічними інтересами, не зжерли один одного і суспільство в безплідній боротьбі, для цього стала необхідна сила, що стоїть, очевидно, над суспільством, сила, яка б стримувала зіткнення, тримала його в межах „порядку“. І ця сила, народжена з суспільства, але яка ставить себе над ним, яка все більше й більше відчужує себе від нього, є держава.»

По-третє, Енгельс показує виокремлення носіїв державної влади — чиновників — в окрему, самодостатню і вельми егоїстичну силу: «Володіючи публічною владою і правом стягнення податків, чиновники стають, як органи суспільства, над суспільством. Вільної, добровільної поваги, з яким ставилися до органів родового суспільства, їм уже недостатньо, навіть якби вони могли завоювати його; носії влади, що відчужується від суспільства, вони повинні здобувати повагу до себе шляхом виняткових законів, у силу яких вони здобувають особливу святість і недоторканність.»

По-четверте, держава «за загальним правилом є державою самого могутнього, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також політично пануючим класом і здобуває в такий спосіб нові засоби для придушення й експлуатації пригнобленого класу».

І, нарешті, по-п'яте: «Класи зникнуть так само неминуче, як неминуче вони в минулому виникли. Із зникненням класів зникне неминуче держава.»

Так що за Енгельсом спочатку держави не було, потім вона виникає, як диктатура одного класу (феодалів), потім як диктатура другого класу (капіталістів), потім як «диктатура пролетаріату» і раптом зникне.

Поміняти диктатуру одного класу на диктатуру іншого — Україна це вже проходила, помінявши диктатуру партноменклатури на диктатуру олігархів. І дуже дорого за цей експеримент заплатила. Але чи потрібна Україні диктатура навіть найкращого класу?

На щастя, на Енгельсі усвідомлення суті держави та пошук її кращого типу не зупинився. І ХХ сторіччя нам подарувало мабуть найкращий з досі відомих типів держав — «соціальну держави».

Дуже важко визначити хто першим описав четвертий тип держави, хто саме подарував нам концепцію «соціальної держави». Активно застосовувати цей вислів першим почав міністр економіки повоєнної Німеччини Ерхарт. Але найбільший внесок в розробку теорії «соціальної держави» (або як її ще називають «держави загального добробуту» — welfare state) зробили представники Франкфуртської школи — соціал-демократи з Німеччини та інших європейських країн, які під час Другої Світової емігрували і працювали у США (Адорно, Хоркхаймер, Маркузе, Фромм та інші).

Але збудували першу «соціальну державу ще десятиліттям раніше в тих же США. Коли президент Рузвельт своєю програмою «нового курсу» не просто виводив США з «великої депресії», а розпочав на практиці будівництво «соціальної держави».

Втім, для нас не важливо хто був першим. Нам важливіше знати, а що таке — «соціальна держава»? Основні принципи «соціальної держави» наступні: підтримка соціально незахищених; безкоштовна медицина і освіта; охорона праці; підтримка сім’ї, материнства, дитинства, молоді; усунення соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів від багатих до бідних; будівництво соціального житла; гендерна рівність та інші. Але найпершим елементом соціальної держави є справедливі зарплати.

Тобто «соціальна держава» забезпечує своїм громадянам не тільки невід’ємні права як «держава із громадянським суспільством» Жан-Жака Руссо. Крім невід’ємних прав, вона забезпечує гарантований для всіх мінімум соціальних гарантій. Втім, не кожна економіка здатна забезпечити гарантований соціальний мінімум. Тому «соціальна держава» не просто активно втручається в економіку, вона витворює спеціальний тип «соціальної ринкової економіки.

В Конституції України в Статті 8 записано, шо «Україна — соціальна держава…». Але «соціальної держави» незалежна Україна не знала ніколи.

Не було кому її будувати, до влади приходили здебільшого деспоти або дрібні хижачки.

І, нарешті, з рейганомікою та тетчеризмом 80-ті роки ХХ сторіччя подарували нам п’ятий, неоліберальний (а швидше необільшовицький) тип держави. Як назвав її колишній премьєр і лідер Ліберальної партії Данії Андерс Фог Расмуссен — «мінімальна держава».

Неоліберали повторюють тезу Енгельса про поступове відмирання держави. Тільки станеться це не через відмирання класів, а «через передачу державою своїх функцій приватному сектору». Насправді державні функції або передаються великим корпораціям, або держава взагалі відмовляється їх виконувати.

Як зазначив англієць Колін Крауч в доповіді Фабіанському клубу: «Уряд стає свого роду інституціональним ідіотом — кожний його непродуманий хід заздалегідь передбачається хитрими ринковими гравцями і внаслідок цього позбавляється змісту. З цього випливає ключова політична рекомендація сучасної економічної ортодоксії: державі краще взагалі нічого не робити, крім виконання своєї ролі гаранта вільного ринку.»

Перехід до «мінімальної держави» відбувається з народженням «економіки послуг», більш відомої загалу як «рейганоміка та тетчеризм». Зрозуміло, ніякого «відмирання держави» не відбувається. Навпаки, влада держави над людьми і суспільством набуває нечуваного раніше розмаху.

Ані Левіафан Гобса, ані «диктатура пануючого класу» Енгельса і близько не можуть порівнятися за рівнем контролю над людьми і суспільством з «мінімальною державою». Бо Левіафан та «диктатура класу» вдавалися усього лише до силового примусу. А «мінімальна держава» використовує маніпулятивні технології, народжені в епоху «економіки послуг», щоб ЗМУСИТИ ХОТІТИ суспільство та громадян не того, що їм треба, а того, що вигідно державі та новому пануючому класу — менеджерам-маніпуляторам.

Суспільство і громадяни, маніпульовані «мінімальною державою», починають прагнути ліквідації своїх невід’ємних прав, в тому числі і таких фундаментальних демократичних прав, як Свобода, Справедливість і навіть права формувати владу. Так в «мінімальній державі» нищиться суть демократії, а суспільство втрачає контроль над державою. Більше того, суспільство і громадяни, маніпульовані «мінімальною державою», починають прагнути відміни своїх фундаментальних соціальних гарантій.

Власне, саме цю модель держави сьогодні будує в Україні нинішня влада. Все менше гарантій, все менше соціального захисту, все менше держави, все більше комерції там, де її ніколи не було. Постмайданними українськими урядовцями вже проголошено курс на ліквідацію таких державних гарантій, як 8-годинний робочий день чи обов’язкова безкоштовна середня освіта. Причому відбувається все це на тлі екзальтованої підтримки тих, чиї права і гарантії ліквідують.

Держава — це інструмент та фундамент без якого не збудувати краще життя. Не завоювати справедливості для всіх. Не здобути перемоги у війні. Так що фундамент цей Україні треба закладати терміново і швидко. Тільки ще до самого початку будівництва слід знати яку саме державу ми збираємося будувати в Україні.

Наш короткий огляд еволюції держави показав важливу тенденцію — постійне протистояння держави і суспільства. Держава — істота що створена людьми, складається з людей, але байдужа до людей і прагне не служити людям, а використовувати їх для своїх цілей, часто ворожих для людей.

Суспільство — така сама суспільна істота, як і держава, так само створюється людьми і з людей, але має іншу мету. Головним регулятором суспільства є не писані закони, як у держави, а етика, мораль. Суспільство — це совість цивілізації і відповідає не на питання «що є законно?», як держава, а на питання «що таке добре і що таке погано?». Тому суспільство — головний захисник людей перед державою.

Відтак, еволюція держави — це історія протиборства байдужості держави до людей та суспільства, яке прагне змусити цю ліниву скотину працювати на людей. Спочатку держава — це Левіафан, повністю байдужий до беззахисних людей. Потім, з появою «громадянської держави» Руссо, суспільство «підданого» перетворює на громадянина, а натовп на «громадянське суспільство». Це «громадянське суспільство» Руссо вже здатне вбити Левіафана і перезаснувати державу. «Громадянське суспільство» здатне обмежити державу, не дозволити їй порушувати невід’ємні права людини і громадянина, але ще не вміє її спрямовувати.

На третьому етапі еволюції «класова держава» Енгельса знову бере гору над суспільством. Держава знову служить не людям, не суспільним інтересам, а пануючому класу, тобто сама собі. Але з часом суспільство знову бере гору над державою, змушуючи її не тільки поважати невід’ємні права людини, але й спрямовує її, змушує забезпечувати громадянам мінімальні соціальні стандарти. Так народжується «соціальна держава» американця Рузвельта і шведа Улофа Пальме.

Але хижак в державі знову бере гору над суспільством, «порядок» бере гору над «совістю» і з нелегких рук Тетчер та Рейгана держава знову перемагає суспільство. Перемагає страшно. Одурманює його і присипляє. І тепер, коли совість мовчить, народжується монстр «мінімальної держави».

Так яку державу ми будемо будувати в Україні? Щоб і хто б не думав з цього приводу — вибирати нам. Бо Україна — перша країна в світі, де після народження «мінімальної держави» суспільство постало і вбило цього байдужого до людей хижака.

Але не маючи бачення яку державу будувати навзамін, дало можливість дрібним шахрайчикам відбудувати «мінімальну державу» у звичній для неї манері маніпуляцій людьми і суспільством.

Так що тепер найпотужніше в світі суспільство — українське суспільство — має вирішити що робити далі: таки поринути у блаженне наркотичне заколисування маніпулятивних технологій «мінімальної держави» чи знову повстати, знову вирвати цей гнилий пагін, але тепер вже виростити якісно нову державу. Державу для людей, а не для самої себе. Державу під контролем українського суспільства. Соціалізовану державу.

Юрій Буздуган, Олена Скоморощенко