У Тростянці, що на Сумщині, медійники в окупації транслювали українське та вмикали в ефір «Єдиний марафон»

На Сумщині журналісти ТРК «Тростянець» потрапили під окупацію та все одно видавали в ефір «Єдиний марафон» і місцеві новини.

Директорка ТРК «Тростянець» Олена Смілянська опівдні 24 лютого ще брала інтерв"ю в міського голови, а коли поверталася додому, то побачила, що в місті вже стоять російські танки.

Окупанти перекрили трасу Харків — Суми, вдерлися в Тростянець, розставили снайперів на залізничному вокзалі та на висотках і почали розстрілювати людей. Усі, хто опинився на вулиці чи намагався виїхати на машинах, були в смертельній небезпеці. Рашисти не зважали — жінка, чоловік, дитина — стріляли у всіх.

Наступного дня, 25 лютого, Олена та її син Дмитро, який працює звукорежисером, ще змогли дістатися до телекомпанії. Однак це був їхній останній робочий день на студії. Потім працювали тільки дистанційно, з погребу.

До війни тростянецька телерадіокомпанія виробляла історичні, інформаційні, дитячі програми та фільми. Аудиторія телеканалу «TVT» та «Доброго радіо» — 105,4 FM, що входять до телерадіокомпанії — 320 тисяч людей по всій області.

В окупації тростянчани увімкнули «Єдиний марафон» та щодня інформували громадян рухомим рядком про місцеві новини. Підпільний інформаційний спротив тривав майже тиждень. Під обстрілами Дмитро забезпечив необхідний інтернет — ставив роутер на підлозі сараю, а ефір видавали з погребу серед консервації. Але четвертого березня рашисти підірвали тростянецьку вежу, трохи пізніше білопільську, сигнал зник.

На Сумщині журналісти ТРК «Тростянець» потрапили під окупацію та все одно видавали в ефір «Єдиний марафон» і місцеві новини. Національна рада і далі збирає історії інформаційного спротиву в рамках проєкту «Медійне Серце України».

Загарбники виявили підпільне мовлення, інформаційними партизанами зацікавилися окупанти. Знайомі та колеги попередили Олену і Дмитра — їх шукають. Окупанти намагалися вирахувати місцеперебування медійників за допомогою їхніх соцмереж, створили фейкову сторінку Дмитра.

Росіяни підігнали до міста пересувні ретранслятори і почали своє мовлення на території Сумщини. Та все ж цього їм було недостатньо. Рашисти хотіли підключити свою апаратуру до українських ресурсів, щоб транслювати московську пропаганду, але клепки не вистачало, як це зробити. Їм був потрібен Дмитро. Окупанти опитували громадян, де можуть ховатися телевізійники. Але місцеві не виказали Олену та Дмитра. Навіть більше, тростянчани не сказали росіянам і де знаходиться студія.

Тим часом, бомбардування та обстріли інфраструктури Тростянця тривали. 8 березня в будинку Олени зникло світло, не було води й тепла. Рятувала домашня піч — грілися від неї, готували їжу, збирали й розтоплювали сніг, аби мати змогу хоча б умитися.

Без електроенергії виходити в ефір було неможливо, тож Олена і Дмитро спробували виїхати з міста. Перша спроба була невдалою, медійники не встигли евакуюватися. В очікуванні нового шансу довелося знову переховуватися. Вдалося скористатися «зеленим коридором» тільки 12 березня. Кілька машин та великий автобус місцевого футбольного клубу виїхали у напрямку Гадяча.

Евакуювалася майже сотня тростянчан. Із них лише семеро чоловіків, інші — жінки й діти. Та попри це, коли автобус поїхав, окупанти почала гатити з артилерії.

Під обстрілом їхали до Боромлі — до неї було десять кілометрів та п"ять рашистських блокпостів із кадирівцями. Цих десять кілометрів Олена і Дмитро проїхали за 5 годин. На кожному блокпості окупанти зупиняли колону, виводили чоловіків, обшукували та роздягали їх. Окупанти шукали солдатські жетони, татуювання, сліди від зброї. Двох чоловіків вивели з машини, більше їх не бачили. Доля цих пасажирів і досі невідома.

Під час кожного обшуку загарбники перевіряли телефони, шукали фотографії та повідомлення. Олена із сином до цього були готові, напередодні видалили всі світлини, що могли їх виказати. Наступній гуманітарній колоні пощастило менше, росіяни зібрали у всіх пасажирів телефони в мішок і спалили.

Після Боромлі Олена і Дмитро доїхали до Гадяча, далі до Полтави, а звідти евакуаційним потягом — до Вінниці. Проте за місяць, коли ЗСУ звільнили місто, вони вже повернулися до Тростянця.

Наразі Олена Смілянська намагається якнайшвидше відновити роботу телеканалу. Її компанія вціліла, на щастя, всі працівники живі, але виходити в ефір поки не можуть.

Рашисти знищили кабель та оптоволоконні комунікації. Телевізійники могли б поновити системи, але в Україні такого кабелю немає. Шукають фідер LCF (сім восьмих дюйму), потрібно 160 метрів.

Національна рада звернеться до всіх партнерів, організацій, медіаспільнот, грантодавців, аби допомогти всім телерадіокомпаніям, що постраждали від російського вторгнення.